Marley & Me

Знаєте, ніщо не зрівняється з першим досвідом виховання пса.

Яка ж то радість бігти підтюпцем разом з вашим другом

на свіжому повітрі, кидаючи йому палку.

Насолоджуючись спокоєм, ви і ваш найкращий друг.

Щоправда, мій досвід виявився дещо іншим.

Це хлоп'я — то навіть не я.

Ось це я.

А цей скажений пес, якого я ганяю — це Марлі, найгірший собацюра в світі.

Вибач.

Принаймні, так я тоді думав.

Але почнемо нашу історію ще до народження Марлі

чотири року тому, в день мого одруження,

той самий день, коли знавісніла весняна завірюха

замела весь південний Мічіґан, день, коли нам зламалася машина.

Але ми не переймалися.

О боже, як кайфово.

То як думаєш, що означає заметіль у день весілля?

Це щаслива прикмета? Нещаслива?

Думаю, щаслива.

-Чим я тебе заслужив? -Що?

Серйозно, чим я?… Чого мені так поталанило?

Ну, знаєш,

мене теж всі про це питають.

Облиш. Ти жартуєш, золотце?

Ти — частина великого задуму.

-Задуму? -Мого задуму.

Крок перший: знайти ніжного, мудрого, еротичного чоловіка.

Готово. Крок другий?

Замість нього одружитися з тобою.

А тоді третій крок…

-Дякую, але з мене вистачить. -Ти не хочеш знати про третій крок?

-Ну і що це за третій крок? -Все просто.

-Тільки не підколюй. -Переїхати кудись, де тепліше.

Я знав, що ти це скажеш.

-Добре. -Дякую.

-Отож, ти знаєш, що справишся? -Еге ж. Справлюся.

-І хто ти? -Я — Джон Ґроґан?

Ти чортяка Джон Ґроґан, якому дістанеться робота репортера

в найбільшій міській газеті.

-Тепер мені не хочеться вилазити. -Що ж, але доведеться.

-Може, покружляємо по кварталу? -Ні, сонце. Давай, вилазь з машини.

Вилазь.

-Тепер ще раз: хто я такий? -Я тебе прошу!

САН-СЕНТІНЕЛ

-Себастіан каже, тебе нагородили? -«Мічі». Мене нагородили «Мічі».

Це те саме, що «Пуліцер», тільки західного Мічіґану.

«Мічі».

Скажи, чого ти пішов з такої шанованої «Каламазуської газети»?

Ну, розумієте, ми з Себастіаном вчилися разом в універі, і віню…

Він завжди розповідав, як класно у південній Флориді,

і що, може, мені з дружиною тут сподобалося б,

то ми й вирішили переїхати.

-То ти теж блазень? -Пробачте?

Як оцей твій дружок?

-Ні. -Він мені вже добре насолив.

Йому пощастило, що він добрий писака.

То Дженні Гейвенс — твоя дружина?

Так. Дженні Ґроґан, бо ми одружені. Вона поміняла прізвище на моє.

-Вона працюватиме у «Пошті»? -Так.

-А чого вони тебе не взяли? -Ну, бо я не подавав заяву.

Дженні скоріше нарисовець, а я — репортер.

Я подумав, що ця робота підійде мені краще.

Гадаєш, ти кращий за цих шістьох випускничків журфаку,

які були тут вранці у пошуках роботи?

Не знаю, чи кращий. Я…

Я знаю одне: я здатний сам себе здивувати.

Десять років тому я покурював з бульбика і грав «Донкі Конг».

Навіть не думав, що поступлю в універ, але поступив і закінчив з відзнакою.

Не думав, що отримаю роботу в справжній газеті, але отримав.

І зовсім не думав, що така жінка, як Дженні Гейвенс захоче мене,

але ж захотіла.

Ну і?

В них вже є хтось, хто займається міськими новинами.

-Ось так. -Мені дуже шкода, серденько.

Тому мені доручили роботку під назвою «Буря в пустелі».

-То тебе взяли на роботу? -Взяли.

Ти знайшов роботу, любий.

О, Джоне Ґроґане, я знала. Я знала з самого початку.

Тепер дивися. Уважно дивися.

Бачиш, що робиться? Робота: готово.

-Що в нас далі по списку? Обід? -Будинок.

-Будинок. -Будинок.

САН-СЕНТІНЕЛ

…який передає віддалені телевізійні знімки

іракських кораблів та інших об'єктів.

Ти вже дочитала до цитати про лежнів-поліцейських?

«Якщо вони врятують хоч одне життя…»

«…їх варто встановлювати».

При цьому в очах Дженет Дікерсон зблиснули сльози.

«Зблиснули сльози».

-Тобі подобається, чи занудно? -Ага.

-Ні. -Трохи переборщив?

Слухай, золотце, а твоя стаття про «Бурю в пустелі»?

Так, інтерв'ю з батьком пораненої дівчинки в Кувейті. Що, нема?

Здається, його вирізали.

Вони навіть… Навіть прізвище твоє перекрутили.

-«Джон Ґорґан». -Та ти смієшся.

-Покажи. Ти смієшся? -Забудь про це.

Знаєш що? Це гарна стаття. Змістовна, яскраво написана.

-Це добра стаття. -Дякую.

Я намагався вдихнути в неї трохи життя, розумієш?

Так.

Мені подобається твоя стаття. Я майже дочитав.

Ці машини для голосування — здається, дуже ефективні.

На наступній сторінці побачиш,

я пишу про те, що може з ними трапитися.

-А, зрозуміло, вона продовжується. -Ага.

Нова схема голосування для виборців у Флориді

Але насправді друга частина така собі.

-Навіть, я б сказала, нуднувата. -Ні-ні, мені… Мені дуже цікаво.

Овва, вони тобі багато місця виділили.

Дідько. Ще одну замучила.

Як я доглядатиму за дитиною, якщо навіть рослини в мене не виживають?

Ну, а чого ж ти очікував, дядьку? Ви купили будинок.

-Будинок з зайвою кімнатою. -А що тут не так?

Кімната порожня, Джоне, ось що не так.

А знаєш, що ще порожнє?

-Її дітородник. -Її дітородник.

-Я переживаю, що це сьомий крок. -Що?

В неї все життя розплановано згідно з цими кроками.

Ого-го, це вже страшно. Неймовірно.

Хочеш пораду?

Подаруй їй пташку, або цуцика, або ще щось.

Може, ще канарейку?

Щось крім тебе, чим би вона могла опікуватися.

Як тільки з'явиться дитина — ти вже батько. Ти вже не ти.

-Як заведеш собаку, ти — господар. -Господар.

-Ти все ще чоловік. -Все ще маєш життя.

-Саме так. -І пса.

Так, але принаймні пригальмуєш її годинник на пару років.

-В мене ніколи не було собаки. -Все просто.

Годуєш його, вигулюєш, випускаєш надвір час від часу.

Але це неважливо. Все-одно не ти, а Дженні буде з ним возитися.

-Себастіане! -Агов.

Твоє відрядження затвердили. Пакуй валізи.

-Ти куди? -В Колумбію.

В мене там чоловік, який обіцяє звести з Пабло Ескобаром.

Я пишу статтю про наркобізнес.

Прослідковую шлях від листочка коки через джунглі до вулиць Маямі.

Класна ідейка. Будь обережний там…

Ґорґан!

-Ґроґан. -Ґродін. Пожежа на міській смітярці.

-Витік метану. -Метану?

Так, мені потрібно два абзаци для сторінки заміток.

Метан.

Це майже Уотергейт, кусай лікті від заздрощів.

Якого собаку купити?

-Пам'ятаєш Керолайн? -Медсестру?

Вона була вихователькою в яслях, чи щось таке.

Байдуже, в неї був собака, Маргаритка.

-Це був Лабрадур. -«Лабрадур»?

-Може, Лабрадор. -Нехай, купи їй Лабрадора.

Кажуть, вони такі ласкаві, як діти, тільки їх ще легше тренувати.

«Лабрадур»? От придумав.

-Щось мені тут не пахне млинцями. -Спершу в мене несподіванка.

Ходімо сюди.

Тепер проходи сюди, моя люба.

Добре.

-Ходімо. -О боже.

-Ось так. -Ви Ґроґан?

-Так. -Я вас вже годину чекаю.

Тобі це сподобається. Сходинка. Ось так. Все гаразд?

-Вибачте за розгардіяш. -Нічого.

-І ґвалт. І сморід. -Що відбувається?

Ну ж бо.

-Можна дивитися? -Ні-ні. Майже, майже.

-Гаразд, готова? -Справді?

Один, два, три, дивися.

-З Днем народження. -Що?

-Боже, які гарнюські. -Заходи.

Оце так… До мого дня народження ще тиждень.

Нічого, вони й так мусять тут ще три тижні побути.

-Джоне, ми це не обговорили. -Знаю, на те вона і несподіванка.

-Привіт, малеча. -Я врятувала їх маму на тому місяці.

Одна сім'я позбулася її, навіть не підозрюючи, що вона вагітна.

-Ти певний, що ми до цього готові? -Я вам вже сказала,

їм ще три тижні молоко смоктати, аж тоді можна буде відлучати.

-Мене навіть тут не буде. -Чому?

-Я їду висвітлювати судовий процес. -Нехай.

Буде нагода мені з ним подружиться і розпочати його тренувати.

Привчу його до ладу, поки ти приїдеш.

-Та й правда. -Еге ж.

-То як нам вибрати одного? -Дівчата коштують 300, хлопці — 275.

Крім того малого. Його віддам вам навіть за 200.

Цього? Ти такий солодкий. Тебе віддають майже за копійки.

-Привіт, песику. -А він тебе вподобав.

Копійчаний Песик тебе вподобав.

-Ну, тоді він ваш. -Я відразу хотіла тебе.

Тільки не кажи нікому. Не кажи іншим.

-Любий, обережно. -Нам треба подвоїти темп.

-Мені так не хочеться їхати. -Все буде прекрасно.

Ти вісім місяців будеш писати про цей процес. Щиро заздрю.

Серйозно? Ухилення від сплати податків? Цьому можна позаздрити?

Ну це ж еротичніше, ніж лежні-поліцейські.

-Подзвони, як тільки його привезеш. -Добре.

-Ще нам треба придумати ім'я. -Давай над цим помізкуємо.

А поки я кликатиму його Копійчаним Песиком.

Ти справишся?

-Ти хвилюєшся за мене з песиком? -Хвилююсь.

-За мене, чортяку Джона Ґроґана? -Знаю.