Malcolm & Marie

NETFLIX ПРЕДСТАВЛЯЄ

Ти в ньому така гарна, мила.

Що?

Кажу, ти сьогодні чудово виглядаєш.

Я тебе не чую.

Кажу, ти сьогодні чудово виглядаєш, мила!

Дякую.

Мила!

Мене трохи хитає. Бо життя класне.

-Бо ми це, бляха, зробили! -Що зробили?

Я написав, зняв і представив фільм,

від якого глядачі сьогодні були просто в захваті.

Ти це бачила? Ти бачила їхню реакцію?

Бачила тих глядачів?

Питаю, чи ти бачила глядачів?

Я підкорив їхні серця.

Останні вісім хвилин вони ридали,

а коли пішли титри, їх просто порвало.

Знесло, наче вибуховою хвилею.

Як же класно.

Повірити не можу, що це правда. Що це відбувається насправді.

А потім говорив із шістьма чи сімома критиками.

Вони ловили кожне моє слово.

Розумієш, про що я?

Білому хлопцю з «Variety» сподобалося. І білому хлопцю з «IndieWire» теж.

Білій жінці з «LA Times» дуже сподобалося.

Вона весь вечір казала, що я новий Спайк Лі,

новий Баррі Дженкінс, новий Джон Сінґлтон.

А я їй такий: «А як же Вільям Вайлер?»

Вона спочатку залипла, а тоді питає: «Хіба Вільям Вайлер був чорним?»

І тут вона зрозуміла, що це чистий расизм.

Зашарілася, стала геть червона. Думав, я там лусну.

Марі, це було смішно.

Вона постійно запиналася, намагаючись сказати щось типу:

«Фільм настільки душевний.

Малкольме, я навіть не могла зосередитися. Боже мій, Малкольме.

Малкольме, Малкольме».

Типова поведінка білих.

Але було цікаво,

що зважаючи на те, що я чорношкірий режисер,

і головна героїня фільму теж чорна,

вона трактувала мене з політичної точки зору,

хоча насправді фільм про дівчину, яка намагалася зіскочити з наркоти.

Чи ситуація ускладнюється тим, що вона чорна?

Так, авжеж.

Правильно? У реальному житті так само, але фільм не про колір шкіри.

Ні. Він про сором, почуття провини та їхню неминучість.

Ще мене дратує, як усі ці журналюги

хизуються своєю вищою освітою.

Малкольме, ти теж учився в коледжі.

Так, але я не став професором. І не роблю з цього бозна-чого.

Я не знімаю фільм для трьох однокашників, яких поважаю.

Я кінематографіст.

Чи не так?

Мила, я ж кінематографіст? Саме так.

Я стану частиною кінематографу

без усіляких білих журналістів,

яких тільки раси цікавлять, бо їм так зручно.

Я вже бачу ті рецензії.

Обов'язково напишуть щось таке. Як завжди.

«Цей фільм гостро показує жахи…»

Вони полюбляють такі слівця.

«…жахи расової дискримінації у системі охорони психічного здоров'я».

Хоч це комерційний фільм

про наркоманку, що хоче взяти себе в руки.

Ці люди такі зашкарублі.

Правда. І нам це зрозуміло.

Ти розумна. Ясно. Прогресивна. Це ясно.

Просто дайте нам, людям творчим, показати своє бачення.

Дозвольте творити.

Тепер ти пишеш байопік Анджели Девіс.

Так, але це інше.

Я хочу зняти фільм із політичним підґрунтям,

але не все, що я роблю, політичне, бо я чорний.

Думаю, Анджела Девіс з тобою б не погодилася.

Серйозно?

Якщо я зберуся зняти фільм про довбаний LEGO,

то не тому, що хочу показати,

як американська імперія була заснована на праці рабів.

Може, я просто хочу зняти фільм про LEGO.

-Не захочеш ти знімати фільм про LEGO. -Це правда.

Але той фільм про LEGO був крутезний. Просто бомба!

Але ти так і не отримав жодної хорошої рецензії.

Чорт, а ти маєш рацію.

Ти скаржишся на рецензії, яких ще ніхто не написав.

Знову твоя правда.

То припини. Бо поводишся як козел.

Так.

Трясця, але ж ти мене розумієш.

Так, але давай не сьогодні.

Так.

Скаржишся на білу дівчину з «LA Times»,

бо вона раз дала тобі погану рецензію.

Це була не просто погана рецензія.

Вона була дебільною. А це інше.

Малкольме, ти переміг.

Порівнює тебе зі Спайком Лі й Баррі Дженкінсом.

Але вона така посередня журналістка.

Гаразд, ти не новий Спайк Лі чи Баррі Дженкінс.

-Сумніваюся, що вона знає Вільяма Вайлера. -А я - ні.

Уже готово, мила? Поїмо макарони з сиром.

-Ти не знаєш Вільяма Вайлера? -Ні.

Чорт, це ж він зняв «Найкращі роки нашого життя».

Бомба. «Бен-Гур»?

Це один з найрізноплановіших режисерів. Згадай «Грозовий перевал».

Увага.

«Римські канікули».

Так, це класика.

Але це інше. Ти не працюєш у галузі кіно.

Правильно, Малкольме, не працюю.

-Тобі було весело сьогодні? -Нормально.

«Нормально».

Я весь вечір спілкувався з милими, люб'язними й багатими людьми,

які місяць тому мені б руки не подали,

але бачив тільки тебе.

І думав лише про те,

що ти - найчарівніше створіння на планеті.

І найпривабливіше.

Ти найпривабливіша у світі. Навіть Ентоні це підмітив.

У хорошому сенсі, авжеж.

У позитивному.

Коли я побачив тебе

з журавлиною й содовою,

коли ти посміхалася й готувала,

то подумав, який я все ж таки щасливець.

-Так хотілося забрати тебе додому. -Це так мило.

Обійняти тебе за сіднички, цілувати їх.

Сказати, що кохаю тебе.

Я кохаю тебе, Марі.

Тобі з солоним чи звичайним маслом?

Я краще тебе з'їм.

Що це було?

-Що? -Фальшива посмішка.

-Неправда. -Присягаюся, я помітив.

Та нічого.

Брешеш, я тебе наскрізь бачу. Знаю, щось не так.

То, може, ти не бачиш мене наскрізь.

Ще й як бачу.

-Я весь вечір нічого не їла. -Ні, це інше.

Уже перша ночі. Може, поїмо та спати?

Благаю, Марі. Я не хочу сваритися.

Я теж. Тому готую тобі макарони з сиром.

Отже, ти сердишся.

Ні.

-Це через те, що сказав Ентоні? -Ні.

-Жарт про те, що ти модель? -Ні.

Не бери до серця. Він старий та з іншої епохи.

Я не звернула уваги.

-Чесно? -Чесно.

-То через Тейлор? -Ні.

-Упевнена? -Так.

-Знаю, ти з Тейлор поводишся дивно. -Я не поводжуся з нею дивно.

-Ти стаєш покірливою. -«Покірливою»? Серйозно?

-Мало говориш. -Це не те саме, що покірлива.

-Я просто… -Що?

Покірлива значить, що я соромлюся. А вона наче королева Англії.

Я не це мав на увазі. Я те…

Що?

Вона кінозірка.

-Скоро стане кінозіркою. -Не навроч, Малкольме.

Я не маю для Тейлор хороших слів, тому мовчу.

-Це не пов'язано з покірливістю. -Просто вона це бачить.

Серйозно?

-Серйозно. -Звідки ти знаєш?

-Бо знаю. -Невже?

Вона бачить, яка ти з іншими. Спілкуєшся, жартуєш.

Що тут скажеш, я товариська.

Так. І їй від цього неспокійно.

Від чого? Від того, що інші люди мають свій характер?

Ні. Бо ти з нею поводишся інакше.

Переживе.

Чому ти сердишся?

Марі, ти сердишся.

Марі, через що ти сердишся?

Марі!

Марі?

Марі!

Марі.

Поговори зі мною.

Кажу тобі, це погана ідея. Давай завтра поговоримо.

-Але ти на мене сердишся. -Нічого серйозного.

Я не засну, якщо ти сердишся.

Малкольме, точно кажу,

путньої бесіди сьогодні не вийде.

-Звідки ти знаєш? -Бо знаю тебе.

-Що це означає? -І я кохаю тебе.

А це що означає?

Означає, що ти зовсім не здатен врегулювати ситуацію,

якщо це не стосується роботи. І навіть тоді 50 на 50.

Чому коли стається щось хороше,

ти завжди знаходиш щось таке,

якусь неприємну дрібничку, чіпляєшся за неї і розкручуєш,

знищуючи будь-яку нагоду для святкування?

-Серйозно? Хочеш про це поговорити? -Так.

-Гаразд. -Добре. То що не так?

-Твоя промова, Малкольме. -Не може бути.

Ти з глузду з'їхала.

Коли я говорив про неприємну дрібничку, я не жартував.

Ти забув подякувати мені. Це не дрібничка. Це серйозно.

Але раніше я багато разів тобі дякував.