Episode #1.3

Люди впізнають моє обличчя.

Може, навіть знають моє ім'я.

Але вони ніколи не знатимуть, хто я.

Не могла хоч передзвонити? Їй стилісти зачіску роблять...

Розслідування вбивства Рейчел Гопкінс продовжується.

Влада шукає зв'язок зі Школою для дівчат імені св. Іларія —

елітною місцевою школою, куди колись ходила Рейчел.

Ми всі ховаємося за версією себе, яку показуємо світу.

Близька подруга Рейчел і нинішня директорка школи,

Гелен Ван, поки відмовляється від коментарів.

Але люди не змінюються.

Зовсім.

Не всередині.

Боже. Відстій.

- Ти така смішна. - Знаєш, що не люблю?

- Першокурсників. - Гелен!

Ні. Я не люблю невпевнених людей.

Фу.

Це дивно. Бо її сестра крута.

Може, вона приховує свої почуття.

Я б сказала з'їдає.

Мабуть, їй просто самотньо.

Може, запросимо її до нас?

Запроси її. Я візьму ще коли.

Гадаю, вона щось задумала.

Кетрін.

Сідай до нас.

Не знаю...

Не думаю, що мені там раді.

Іноді вони добрі.

Привіт, Кетрін.

- Що читаєш? -«Франкенштейна» Мері Шеллі.

Ой. Круто.

Кетрін Келлі!

Як справи?

Боже, яка в тебе чудова зачіска!

У чому запорука краси?

- Її немає. - Ні, воно гарне...

Вибач. Візьми мою.

- Нічого. - Ні, я наполягаю.

- Мені більше не треба. - Випий.

- На смак, наче тут щось є. - Є.

Сеча.

Що?

Вона випила мою сечу!

Боже!

- Я не знала. - Ні!

О ні!

- Ні! - Бувай!

Боже!

- Повірити не можу. - Ні!

Лексі ж не працює в дорожній бригаді, не риє ями й не ставить гіпсокартон!

Вона заробляє сидінням на дупі.

Чудово, леді. Відпускайте її.

Не підганяй досконалість.

Маячня. Час іти.

- Ми йдемо. - Зуби.

- Добре. - Дякую.

Дякую, леді.

У тебе пресконференція з бюро розслідувань

щодо звинувачень, які висунула прокуратура,

не порадившись із ними.

Це якась фігня з реформою поліції. І оце бла-бла-бла.

Почнемо з Далонеґи, так?

Правильно. Почнеш і закінчиш.

Закінчиш? Чому? Я лише починаю.

Не можна більше доїти вбиту білу жінку,

скільки б там її не вдарили ножем.

Поглянь на мене.

Глибокий вдих.

Не стрибай вище голови. Достатньо не облажатися.

Я тут думала над вступним словом.

Почну з того, що розкажу, що потребувала часу,

але повернулася й рада за всю підтримку, бо так і є.

Чудово. Клас.

Після цього важко ковтни, наче тебе переповняють емоції.

Побачимо, яка буде реакція...

І що?

Хто знає?

Повернення королеви.

ЙОГО І ЇЇ

ГЕЛЕН

Боже.

ШАНТАЖ? ЗНОВУ? Я ПАС!

Шантаж. Але чому?

ПІЗНО.

КИНУЛА ДЖЕЯ?

Благай. Благай мене, Клайде.

Викуси, сучко.

Так, поросятко...

Рейчел, бери його за яйця.

Подобається, Клайде?

- Бий його! - Подобається?

Попався!

Бляха! Дідько!

- Ти сказав слово на Б, як мама. - Знаю, сонце. Вибач.

Вибач.

Чий це телефон?

Що? Це мій телефон.

Він рожевий.

Так, знаю, але в хлопців і такі можуть бути.

Це можливо.

І що ти дивишся?

Де, у телефоні?

Робочі штуки.

- Мама каже, час вечеряти. - Так?

Скажеш мамі, що я вже іду?

- Так. - Гаразд.

Хто забрав гомілку?

Нам поклали менше.

Мені вони дуже подобаються.

Мені теж. Ти платила за них?

Ні.

Знаєш, хто ще не платив? Мама. Тримай, сонце.

Меґ, іди подивися телевізор.

Я хочу побути з дядьком.

У вітальню. Негайно.

- Але... - Роби, що кажу.

Агов. Легше.

Нічого. Увімкни «Острів кохання».

«Вулицю Сезам».

Її вже не показують, розумнику.

- Чого ти розійшлася? - Що відбувається?

Гаразд, слухай, ти не розумієш, з чим мені доводиться мати справу.

- Можеш спокійно поїсти? - Я не сумніваюся.

- Увімкни клятий телевізор. - Спокійно. Чого це ти?

Що тебе турбує?

- Рейчел була моєю подругою. - Так? Коли ви бачилися востаннє?

Десь 20 років тому? Оце горе.

- Минулого тижня на заправці. - Так?

Вона привіталася. Чому?

Ви ж подруги. Ти скажи.

- Хочеш щось сказати? - Ні.

Ти трахався з нею?

Боже мій. Ти трахався з нею.

Агов. Слухай.

Чим я займаюся, це моя справа, гаразд?

Це моє особисте життя. Розумієш?

Ти був із нею, коли вона померла?

- Я працював допізна. - Ти був?

- Я працював допізна. - Над чим?

- Ти детектив округу Лампкін. - Годі. Чудово.

Коли я сказала, що ти можеш переїхати, я мала на увазі кілька тижнів, а не рік.

Я тебе обтяжую?

- Чи мої гроші? - Гаразд.

Продукти, що купую?

Чи коли всюди вожу Меґ? Я хочу зрозуміти.

- Меґ, підеш нагору? - Ні.

- Іди до мене. - Іди у свою кімнату.

Я твоя матір!

- Ти супер мама. - Дідько.

Лишаєш Меґ на весь день.

Я можу просто піти.

А ти й далі продаватимеш речі батьків.

Знаєш що? У тебе можуть бути аліменти, так?

О ні. Це буде важко. Бо ти не знаєш, хто батько.

- Ти вбив Рейчел? - Навіть не думай таке ляпати.

Джеку, ти її вбив?

Я детектив. Я твій брат.

Ти думаєш, я міг таке вчинити?

Ти справді так думаєш?

Навіщо ти взяв мазок у Меґ?

Грав у детектива?

- Справді? - Припини.

Думаєш, я не помічу,

що мій понурий брат почав гуляти допізна

по три ночі на тиждень і посміхатися?

Тоді вбили Рейчел.

І ти знову став дратівливим і напахчений парфумами.

І не дешевою фігнею, а дорогими парфумами.

Такими ж, якими мене ледь не вдушила Рейчел на заправці.

- Гаразд! - Тож пограймося в детектива, Джеку.

Ти був з нею чи ні?

- Так. - Так. І?

- Ми зайнялися сексом. Це ти хотіла... - Де?

У моїй машині.

Де в Далонезі, клятий дурню?

У лісі, Зої. Я займався з нею сексом у лісі.

Так. І я поїхав. Після сексу я поїхав.

- Не знаю, що сталося. - Ти сказав колегам?

- Ні. - Чому?

Вони б дивилися, як і ти.

Зої, я маю на увазі, що...

Я не кривдив Рейчел.

- Дивись мені в очі й скажи. - Зої.

Годі тобі, я...

Я не кривдив її.

Не кривдив.

- Привіт. - Привіт.

Два зразки ДНК для справи Рейчел Гопкінс.

Гаразд. Давай їх.

- У вас захоплива робота. - Так. Гаразд...

Я зібрала генетичний матеріал для обох зразків.

Один із Клайда Даффі, а інший — мій.

Він знайшов її?

Що?

Твій партнер.

Його обручка.

Він питав, коли приносив зразки. Він думав, що загубив її.

Ні.