Josh Johnson: Symphony

ЯКЩО МИСТЕЦТВО - ЦЕ ТЕ, ЯК МИ ПРИКРАШАЄМО ПРОСТІР,

А МУЗИКА - ЯК ПРИКРАШАЄМО ЧАС,

ТО ГУМОР - ЦЕ ЯК МИ ПРИКРАШАЄМО РЕАЛЬНІСТЬ

ДЖОШ ДЖОНСОН: СИМФОНІЯ

Пані та панове,

зустрічайте гучними оплесками Джоша Джонсона!

Добре.

Щиро всім дякую. Боже мій.

Якщо бути не обережним, особливо якщо ти чоловік,

можна витратити останні 50 років життя,

намагаючись зрозуміти перші 15.

Розумієте, про що я? У декого все, що було в школі,

тягнеться за ними все життя.

Ось я, чесно, намагаюся бути хорошою людиною.

Я не ідеальний.

Впевнений, десь знайдеться той, хто скаже:

«Та він фігня».

Ну, це про всіх.

Ніхто не вийде сухим із води, розумієте?

У всіх є вороги.

Але я реально стараюся ставитися до людей добре.

Розумієте...

І не просто тому, що так треба.

Просто цим би моя мама пишалася.

Так мене виховали.

До того ж, це робить світ кращим.

Але коли ти стараєшся бути максимально хорошим,

особливо в стосунках, тебе часто називають «хорошим».

А «хороший» - це вирок.

Звучить не так страшно, але все погано. Хороший...

От уяви - побачення, а потім питають:

«Як пройшло?». І про тебе кажуть: «Він хороший».

І ти розумієш, що нічого не буде.

Це як: «Вау... ну ок».

Бо «хороший» - це мінімум.

Не планка, а базовий рівень.

Ну типу...

ти й так маєш бути хорошим.

Сказати «хороший» після побачення -

не «добрий», не «приємний»,

а саме «хороший» -

це як піти на побачення,

а потім почути: «Ну як він?»

«У нього є лице».

Ну, сподіваюсь.

Було б дивно, якби ні.

Це ж не комплімент: «Очі на місці».

Я це кажу, бо колись

я був не дуже впевнений у собі.

І була дівчина,

яка мені дуже подобалась.

Я наважився - пішов у атаку.

А їй було нецікаво. Таке буває.

Ти отримуєш перший маленький урок про відмову.

І те, як ти з цим справляєшся, формує твій характер

і те, як бути поруч із тобою.

Минув час, і...

потім вона почала зустрічатися з типом,

який взагалі не був хорошим. Він був повний мудак.

І я не просто хейтер. У нього реально були вороги.

І це не щось нове - з дитинства і до дорослого віку

я постійно це бачив.

Ніби кліше, що дівчата, жінки тягнуться до мудаків.

Такий наратив усюди.

В усіх фільмах.

Це база романтичних комедій.

І я не розумів цього, бо вона була така класна.

А поруч із нею - тип, який повний відстій.

І я не міг збагнути,

чому стільки дівчат у школі,

а потім і жінок, обирають таких...

мудаків. Я цього не розумів...

аж до тижня тому.

Тож я був у поїздці. Запізнювався - проспав.

Не підготувався,

довелося швидко збиратися.

Закинув усе в чемодан, викликав Uber.

Сів у машину, і водій - просто ідеальний.

Їде бездоганно, за всіма правилами.

Робить навіть те,

чого вже ніхто не робить.

Музика так тихо, що чути поворотник.

І ще й руку у вікно виставляє...

Дуже хороший водій і дуже хороший хлопець.

Зупиняється на жовтий, пропускає людей.

Він дуже хороший, але я запізнююсь.

Я навіть натякнув трохи:

«Як думаєш, встигнемо?»

А він: «Сподіваюсь».

А потім почав рахувати вголос:

«Так, ми їдемо 90 км на годину,

бо швидше не можна - це небезпечно.

Отже, 90 км на годину.

Ти сказав, тобі треба бути там за 36 хвилин.

З тією відстанню, що лишилась,

ти запізнишся на 10 хвилин.

Мені шкода».

А потім...

ми приїхали в аеропорт, і буквально в останній момент

я встиг на рейс. Його затримали.

Через пару днів, чесно, я не засвоїв урок.

Знову проспав.

Паралельно збирався і викликав Uber.

Вибігаю, сідаю -

і водій просто дивиться на мене

й каже: «Готовий?» - «Так».

І як стартанув...

Я сиджу такий...

Це було небезпечно.

Він був поганим хлопцем.

Цей чувак - просто скажений. Він петляв по дорозі,

підрізав усіх. Це було чутно.

Він взагалі не їхав безпечно.

Не знаю, чи хоч раз включив поворотник.

І сигналили нам постійно.

Водій жахливий. Їхав як мудак.

Але мудак для всіх, крім мене.

І якщо чесно...

я майже про нього не думав.

Знаєте, інколи їдеш у трафіку...

й просто мрієш.

Бо я був у Лос-Анджелесі кілька днів,

замовляв таксі, Uber - дуже милі водії.

Прямо дуже милі.

Але якщо спитати про них, я скажу: «Ну норм».

Він просто не довозить так, як треба.

Розумієте?

Бо безбашенні люди -

дуже привабливі, поки не безбашенні з тобою.

А потім я знову сів у машину -

водій небезпечний, не хороший.

І ми трохи вдарились, знаєте, така дрібна ДТП.

Він різко звернув,

і я вдарився головою об вікно.

І я такий сиджу й думаю: «Я просто хочу нормального водія.

Когось, хто їздить за правилами.

Хто знає, що робить».

Серйозно.

Ви колись думали, що перший...

хіропрактик...

просто погано вмів убивати?

Я зірвав спину. Пішов до хіропрактика.

Я навіть не зовсім знав, що вони роблять.

Знав лише, що вони лікують спину.

Я ліг, нічого не очікуючи.

І тут він кладе одну руку сюди, іншу - сюди.

І я такий: «Я пішов».

Ні-ні, я не знаю, чим тебе образив,

та я дивився купу частин «Джейсона Борна». Я знаю, що буде далі.

Ти мене не візьмеш.

Я не можу нікуди брати дядька...

бо він дивний.

І не такий «звичайно дивний».

Таке, як він, ніхто не робить.

От ведеш його поїсти, і якщо їжа реально крута,

найкраща в його житті -

він не може просто сказати, що смачно, просто сидіти і смакувати.

Він мусить голосно...

підкатувати до їжі.

Я повів його в дорогий ресторан. Типу «висока кухня».

Сказав йому нормально вдягтися.

А він прийшов в улюбленому спортивному костюмі.

Я такий: «Я ж казав вдягтися!»

А він: «Я ж повісив ланцюжок, що не так?»

Сіли, він замовив суп «Біск» із лобстером.

І, мабуть, це був найкращий біск у його житті.

Бо він робить ковток і замість сказати «смачно» робить так:

«Окей.

Яка соковита».

Я повів його на барбекю.

Він замовив техаський тост.

І, мабуть, це був найкращий тост у Техасі.

Бо він відкусив - і замість «ммм»

він кусає і каже...

«Гаразд.

Насідай своєю жирною дупою».

І в якийсь момент я думаю: це він так мене соромить?

Бо люди реально обертаються на нас.

Перевіряють, чи правильно вони почули.

Але він не може себе стримати.

І я знаю, що не може, бо якось я замовив піцу.

Ми були в нього, просто тусили.

Піца приїхала.

Я пішов до дверей, забрав, дав чайові.

Приніс у вітальню. Пішов помити руки.

А він почав без мене. Відкрив коробку.

Я вже повертаюсь, іду по коридору. Він не знає, що я поруч.

І от сам...

бере шматок, відкушує і каже:

«Я і не знав...

Бачу, доведеться тебе нагнути».

Я не можу нікуди його брати.

Інколи в дитинстві щось стається,

і ти не маєш слів, щоб це описати.

Потрібен час.

Потім дорослішаєш і згадуєш: «Це було дивно».

Або коли з'являються друзі, розповідаєш їм,

і вони такі:

«Це було дивно».

У дитинстві я ходив на карате. І був ніякий.