Marcel the Shell with Shoes On

Ти готовий?

Здається, так.

Прискорений запис.

Що це?

- Почну з запитань. - Зрозумів.

Тобі важко? Тобі було важко відтоді, як...

Не настільки, як я гадав, тобі здаватиметься, але...

Майже всім відомо,

що спільноту утворюють принаймні 20 мушель.

Це мінімальна кількість, необхідна для виживання, тож...

Авжеж.

Спершу я думав, що у нас нічого не вийде.

Але іноді треба просто знехтувати правилами

й сказати собі: «Правило одне: я хочу прожити гарне життя,

вижити і...

не просто вижити, але прожити гідне життя».

Розкажи, як життя зараз?

У мене?

Я ціную прекрасні моменти життя,

але... я б робив усе по-іншому,

якби досі жив у родині.

Але її вже тут немає.

Тому в мене є електричний міксер.

Готовий?

- Не хочу, щоб було чути мій голос. - Як хочеш.

Маю на увазі, припини ставити мені питання.

Добре.

Ваші батьки працюють? Ви бачили шеф-кухаря?

Що як це зламається?

Ви колись їли малину?

Вона смачна?

Ти ставитимеш мені питання?

Агов.

Боже мій, як дивно.

Я не хочу, щоб було чути мій голос. Як мені ставити тобі питання?

Зараз ми живемо вдвох:

я й моя бабуся,

бабуся Конні.

ІЗ ДНЕМ СВЯТОГО ВАЛЕНТИНА

Коли тут жили чоловік із жінкою,

нас було багато.

Рій звуків, запахів, розмов,

адже було більше людей,

із якими можна було поговорити.

- Ось. Сцена. - Гаразд!

Раз, два.

Зараз стало тихіше.

Пишу. Дай амплітуди.

Дати... Дати амплітуди? Це...

- Говори щось. - Це...

Привіт, мене звати Марс... Марр... Хай йому грець.

Це ж не перший раз.

Мене звати Марсель,

і я — частково мушля, як ви бачите,

але в мене також є черевики

та...

обличчя.

Мені це в собі подобається, та й загалом я собі подобаюся,

бо в мене багато інших гарних якостей.

- Ідеально. - Добре.

Це звук дикої природи?

Так.

Просто завмри на 30 секунд.

Як довго ти...

Що ти з усім цим робитимеш?

Я знімаю документальний фільм,

який викладу в Інтернет.

- В Інтернет? - Так.

Ти мене заплутав.

- Добре. - Свербить. Записуєш?

- Так. - Прямо зараз?

Авжеж.

То що мені робити?

Просто... Нічого не роби.

Роби те, що робив би зазвичай, якби мене тут не було.

Де ти взяв мотузку?

Ось цю? Вона... Я тобі покажу.

Я у ванній. У мене кучеряве волосся.

Воно цупке,

доводиться випрямляти,

але тоді стає видно, що воно дійсно довге й міцне.

Але...

Агов, чого ти смієшся?

Ми називаємо таке волосся незламним.

Це дендропарк — сукупність дерев,

життя яких підтримує спільнота,

і я люблю говорити з ними.

А ще рослини люблять класичну музику,

як-от Моцарта, Брамса. Вона сприяє їх росту.

Це моя хлібна кімнатка.

Це спальня,

але я сплю на шматочку хліба, тож...

Вибач. Він просто вітається.

Насправді мені подобається ідея мати собаку.

Господи, я чую, як пахне його подих.

Та натомість я прив'язую жмуток ворсу на волосинку й вигулюю його.

Я тебе люблю.

Давай. Давай. Молодець.

Іноді люди кажуть, що моя голова завелика для мого тіла.

А я питаю: «Порівняно з чим?»

Іноді, коли я не маю можливості почухатися,

єдине, що мені лишається — стояти тут.

Я заглиблююся в думки, і мені просто...

Просто треба прокричатися.

Він твій найкращий друг?

У тебе є інші...

друзі або...

Круто.

Ніколи не можу одразу.

Ні.

Хай йому грець.

Уперед, уперед!

Ура! Нарешті.

Ти схибиш у 100% кидків, яких не зробиш.

- Овва. - Це цитата.

Я це не вигадав.

Так сказав видатний гравець на ім'я Вейд...

Вейд Ґансді...

- Хто? - Вейз...

Вей... Вейл...

Вейл Ґенскі.

- Ти маєш на увазі Вейна... - Ґенскі. Вейл...

- Вейн... - Можуть його так звати?

Вейл Джетскі?

Ні.

- Вейк... Лейк... Джейк? - Ну...

Вейн Джет... Джет... Ґет...

Це мої запаси.

Тут у тебе продукти першої необхідності.

Пара мигдальних горішків, із десяток арахісових.

Просто сухофрукти.

Сушена журавлина з родзинками,

але журавлина стоїть збоку,

бо це смаколик.

Це... Це інгалятор?

Це наче... Це гірка абощо.

- Насправді я не знаю, що це. - Де ти його взяв?

Його забув один із постояльців.

- А що? - Ти в мене теж щось брав?

Що з тобою?

Я не знав.

- Віддай. - Я не знав, що це.

Це всі відзняті частини.

І що тепер?

Викладу в Інтернет, люди дивитимуться.

ПІДКЛЮЧІТЬСЯ ДО ДЖЕРЕЛА ЖИВЛЕННЯ

О ні. У тебе майже закінчилася газованка.

Вибач. Зачекай хвильку.

Добре.

Я не знаю, навіщо тобі...

Навіщо тобі прибиральниця?

Перекладає речі з місця на місце, втручаючись у середовище.

Та ні. Зараз вона посуд миє.

Вона наче провісниця порожнечі.

Вона не піде додому, бо працює за графіком.

- Але навіщо? - Її найняла

пані, у якої я винаймаю цю квартиру через Airbnb.

- Що це таке? - Airbnb?

- Що таке Airbb? - Щоб вона прибирала.

Це ти! А що це за дівчина з тобою?

Вона... Я не...

Ого! Стривай, що це?

- Це ж наш двір. - Так.

Цей будинок якось перетворився на готель у комп'ютері?

- Щось таке. - Чому ти вирішив...

Чому ти тут?

Мусив виїхати зі старої квартири,

житиму тут, поки нову не знайду.

Чому ти мусив виїхати?

Це особисте.

Зрозумів.

Ти говорив із минулими постояльцями?

Люди нас зазвичай не помічають.

Хай йому грець. Треба перевірити, як там бабуся Конні,

бо ця пані порохотяг вмикає.

Це розбійник.

Добре, що я не надто піклуюся про цю машину,

адже я не знаю, куди на ній їздити.

Ой, що це було? Вибач.

Ні, ні, ні. Артуре.

Сподіваюся, вона тут за рогом.

А ось і вона.

Наче гора з пліч.

Зачекай тут трохи,

бо я не думаю, що при тобі й перед камерою

- буде... Що я... - Звичайно.

- Просто попереджу її. - Добре.

Він брюнет, і він носить окуляри.

Ти хочеш, щоб я пішла?

Ні, ні, ні! Я хочу, щоб ти побула тут...

- Так. Так, я знаю. - Уважно дивись під ноги.

- Я привів його. - То що ви робите?

Знімаю документалку.

Це як кіно, але ні в кого немає ролей,

ніхто навіть не знає, що буде далі.

- Невже? - Можна так сказати.

Роблю такий собі відеопортрет.

- Про Марселя? - Так.

- Документ... Фільм? - Так.

Щось на зразок правди. Це...