TÁR

НАЖИВО О КОТРІЙ ВОНА ВРАНЦІ ПРОКИНУЛАСЯ

ІЗ НЕЮ БУЛА Ш., НЕ Я

НАША ДІВЧИНКА РАННЯ ПТАШКА, ПРАВДА

МУЧИТЬСЯ

ХА! ТОБТО В НЕЇ Є СОВІСТЬ

МОЖЛИВО

ТО ТИ ДОСІ ЇЇ ЛЮБИШ

Готова?

Ні, просто… Так, не зважай на мікрофон.

Так, поводься так, наче його нема.

Співай так, наче його нема.

-Готова до виходу? -Так.

Ходімо.

Якщо ви тут, то вже знаєте, хто вона така.

Вона одна з найвизначніших постатей нашого часу в музиці.

Лідія Тар – не одне явище.

Піаністка, випускниця Інституту Кертіса,

членкиня «Фі Бета Каппа» з Гарварду.

У неї кандидатський ступінь Віденського університету із музикознавства,

тема: народна музика

долини Укаялі на сході Перу,

де вона провела п'ять років із народом шипібо-конібо.

Тар розпочала свою кар'єру диригентки

в оркестрі Клівленда,

одному з так званої «Великої П'ятірки».

Далі була низка важливих посад,

включно з Філадельфійським оркестром,

Чиказьким симфонічним,

Бостонським симфонічним оркестром,

аж поки не опинилася тут,

у Нью-Йоркській філармонії.

Із цим оркестром вона організувала

концерти «Шосе номер десять» для біженців у Заатарі,

які відвідало понад 75 000 людей.

Вона стала особливо відомою через замовлення сучасних творів

у, наприклад,

Дженніфер Гіґдон, Керолайн Шо,

Джулії Вулф та Гілдур Ґуднадоттір.

І вона наполягла на введенні їхніх творів у програму

поряд із канонічними композиторами.

Її цитата:

«Ці композиторки ведуть розмову.

І вона не завжди буває надто чемна».

Лідія Тар і сама писала музику для сцени та екрана.

Власне, вона одна із 15 так званих ЕГОТів,

тобто тих, хто здобув усі чотири основні

премії в галузі розваг:

«Еммі», «Ґреммі»,

«Оскара» і «Тоні».

Можете собі уявити, який це короткий і престижний список,

у якому є Річард Роджерс, Одрі Гепберн, Ендрю Ллойд Вебер

і, звісно,

Мел Брукс.

У 2010-му році, за підтримки Еліота Каплана,

вона заснувала Товариство диригенток «Акордеон»,

яке підтримує підприємництво та можливості виступів

жінок-диригенток,

пропонуючи їм працевлаштування у провідних світових оркестрах.

У 2013-му Берлін обрав Тар головною диригенткою

на зміну Андрису Девісу.

Там вона працює й досі.

Як і її вчитель Леонард Бернстайн, Тар особливо полюбляє Малера,

чиї дев'ять симфоній вона записала під час виступів Великої п'ятірки.

Проте їй досі не вдавалося завершити так званий «цикл»

із єдиним оркестром.

Під її керівництвом Берлін записав вісім симфоній Малера,

приберігши наостанок найбільшу, Симфонію №5.

Через пандемію цей виступ,

запланований на минулий рік, довелося скасувати.

Та я дізнався, що наступного місяця вона зробить запис Симфонії №5 Малера,

що завершить цикл, і вся серія вийде набором платівок

від «Дойче Граммофон» якраз до дня народження Малера.

І, так наче цього ще замало, її нова книга, «Тар про Тар»,

вийде друком від Нен Талезе у видавництві «Даблдей»

якраз до Різдва, чудова ідея для подарунка,

особливо, якщо є кому дарувати.

Увесь «Нью-Йоркер» вас вітає. Дякую, що прийшли, маестро.

Дякую, Адаме. Дякую.

Лідіє, я не міг…

Я не міг не помітити, як ви скривилися, коли я читав вашу біографію.

Я що, забув ще якесь неймовірне досягнення?

Чи вам трохи некомфортно

з приводу таких розмаїтих звершень?

У наш час «розмаїтий» – це лайка.

Ми живемо в епоху фахівців.

Якщо намагаєшся робити все водночас, на тебе часто дивляться скоса.

-Кожного митця стереотипізують. -О так. Ще й агресивно.

Як гадаєте, чи настане така мить, коли спільнота класичної музики

вирішить не ділити митців за статтю?

Мабуть, це питання не до мене, бо я не читаю відгуків.

-Справді, ніколи? -Ні.

Та я гадаю, дивно, що комусь узагалі спало на думку

замінити «маестро» на «маестра».

Ми ж не кажемо на жінок-астронавтів «астронетти».

Так.

Але щодо гендерного упередження,

то мені справді ні на що скаржитися.

І так повинно бути з Марін Олсоп, Джоанн Фаллеттою,

Лоранс Екільбей, Наталі Штуцманн.

До нас було вже стільки неймовірних жінок.

Жінок, які зробили всю важку роботу.

Захопливо. Можете… Хто, наприклад?

Авжеж. Найперше, Надя Буланже.

Це буде гарний приклад.

А поганий – Антонія Бріко,

яка, на думку всіх, була неймовірною диригенткою,

та її ізолювали, звівши до негламурного статусу

«тимчасової диригентки» і потрактувавши як щось другорядне.

Тобто їй так і не довелося керувати великим оркестром?

Ну так, вона диригувала в Берлінській філармонії і в Меті,

але тільки як тимчасова диригентка.

Розумієте, тоді це була… гендерна вистава.

Та, на щастя, часи змінюються, і навернення Павла,

хай і незавершене, розвивається непогано.

Так, із коня цей Павло вже упав.

Лідіє, можемо трохи поговорити про переклад?

Гадаю, дехто й досі думає, що диригент –

це така людина-метроном.

Це якоюсь мірою так і є.

-Так, але… -Але тримати ритм не так уже й легко.

-Підозрюю, це далеко не все. -Та сподіваюся, що не все.

Але час – найважливіше.

Час – це ключова частина інтерпретації.

Без мене починати не можна.

Я запускаю годинник.

Моя ліва рука формує, а от права, інша рука,

веде лік часу й просуває його вперед.

Та, на відміну від годинника, іноді моя інша рука зупиняється,

а отже, зупиняється й час.

Створюється ілюзія, що, як і ви,

я реагую на оркестр у режимі реального часу,

приймаючи рішення щодо слушної миті, щоб почати спочатку, перезавантажити

чи й узагалі наплювати на час.

А в реальності я із самого початку

знаю все про час

і про точний момент, коли ми з вами дістанемося місця призначення.

Єдині відкриття в мене трапляються на репетиціях.

А на виступах – ніколи.

Питання складне, але якби ви могли назвати щось одне,

що дав вам Бернстайн, що б це було?

«Кавана».

Це з івриту, означає увагу до значення чи наміру.

Які пріоритети в композитора й у вас,

і як вони взаємодоповнюються?

Так, «кавана».

Це може означати дещо інше багато для кого з наших глядачів.

О так, уявляю.

Я правильно вважаю, що диригент не завжди був

присутній на сцені у класичній музиці?

Так і є.

Здається, я десь читав, що за все відповідала перша скрипка.

Так, перша скрипка, і байдуже, чи були в неї бажання чи вміння.

Коли це змінилося й завдяки кому?

Завдяки французькому композитору Жану-Батисту Люллі,

який, за переказами, величезною загостреною палицею

відбивав ритм на підлозі.

Не думаю, що музикантам це було до вподоби.

Хай там як, методу прийшов кінець після виступу,

на якому Люллі випадково вколовся в ногу й помер.

Так, від гангрени.

Хай там як…

Хай там як, а диригент

стає необхідністю зі збільшенням ансамблів.

І ми знову вертаємося до Бетховена.

Це починається не з восьмої ноти.

Перший удар… він безгучний, так?

Тож хтось мусив завести годинник.

Хтось мусив увіткнути прапорець у пісок

і сказати: «За мною», так?

І коли то був Ленні,

оркестр вирушав у неймовірно приємну подорож.

Бо він знався на музиці, особливо на Малері,

так само, або й краще, як інші.

А ще він часто грався з формою.

Бо хотів, щоб оркестр почувався так, наче ніколи не бачив,

не те що не чув чи не виконував такої музики.

Тож він чинив радикально,

наприклад, ігнорував перший темп чи закінчував фразу дуже сповільнено,

навіть якщо в нотах такого не було.

Він перебільшував?

Ні-ні. Аж ніяк.

Він насолоджувався радістю відкриття.

Хвилину тому ви сказали, що ваші відкриття стаються на репетиціях.

Коли для вас знову почнеться цей процес?

Починаємо в понеділок.

Одразу ж?

Тут усе крутиться довкола

спроби розгадати намір Малера.

Ми чимало про це знаємо в розрізі решти його симфоній.

Його так надихала поезія Рюккерта,

що він роками не клав на музику жодного іншого автора.

Але у П'ятій все змінюється.

П'ята – це таємниця.

І єдиний ключ до неї він залишив на самій обкладинці рукопису.

Так, це присвята молодій дружині Альмі.

Отже, щоб співпрацювати з Малером над його п'ятою симфонією,

найперше слід спробувати зрозуміти

той дуже складний шлюб.

Гадаєте, ваша інтерпретація того шлюбу відрізняється

від трактування Бернстайна?