Big Sur

"По всій Америці старшокласники і студенти

думають, що Джеку Керуаку 26 і він у дорозі..."

"тоді як мені майже сорок, я старий, стомлений і згаслий..."

На початку 1950-х років, нація визнала у своєму середовищі

громадський рух під назвою "Покоління бітників".

Роман під назвою "У дорозі" став бестселлером,

а його автор, Джек Керуак, став знаменитістю,

почасти тому що він написав потужну та успішну книгу,

але частково через те що він, е, начебто був

втіленням цього нового покоління.

Так ось він, Джек Керуак.

БІГ СУР

3000 миль від Лонг-Айленду.

Це перший мій виїзд із будинку матері

з моменту публікації "У дорозі" три роки тому.

По всій Америці старшокласники та дітлахи з коледжу

думають, що Джеку Керуаку 26 років,

він у дорозі, їздить попутками,

тоді як мені майже 40 років, я знуджений і згаслий.

Книга, яка принесла мені славу,

по суті, така собі.

Мене три роки доводили до сказу

нескінченні телеграми, телефонні дзвінки, питання,

листи, відвідувачі, репортери, нишпорки.

Мене оточували і витісняли...

У мене був вибір: усамітнитись чи померти.

Отож, Лоуренс Ферлінгетті написав і сказав:

"Приїжджай у мою халупу в Біґ Сур.

Ніхто не довідається".

Хоча ми з Лоуренсом обмінялися довжелезними листами,

окреслюючи, як я проникну тихенько на західне узбережжя,

я зіпсував своє таємне повернення до Сан- Франциско, напившись до чортиків

і вирушивши на Норт- Біч, щоб з усіма побачитися.

Усі мене впізнали.

Кажу вам.

Гей, народ,

сраний король бітників знову в місті.

Після двох таких днів,

аж до неділі,

Лоуренс Ферлінгетті

мав забрати мене з мого таємного задрипаного готелю

і довезти до лісів Біґ Суру.

Один швидкий рух,

або мені капець.

Скажете, я сам,

і хижа раптом стала домом

тільки тому, що ти раз приготував собі їсти

і вимив після себе посуд.

Потім сутінки.

Мухи ретируються,

як ввічливі мухи Емілі Дікінсон,

і коли настає темрява, вони засинають на деревах.

Можливо, бджолам повідомили, що я тут, і вони мене вирішили навідати,

усі 2000,

що нагадує велику вечірку раз на тиждень.

Ні випивки, ні наркотиків, ні гулянок,

ні зустрічей з бітниками і п'яницями,

і нариками, і всіма іншими.

...на лоба.

Не краще.

Що мені робити далі? Рубати дерево?

Довгі ночі просто думаю

про користь тієї дротяної щітки,

тих маленьких жовтих мідних штучок,

які купуєш в супермаркетах за 10 центів,

усе мені видається безмежно більш цікавим,

ніж дурний і безглуздий

роман "Степовий вовк" у цій хижі,

який я читаю плюючись,

цей старий пердун міркує про сьогоднішній конформізм,

і весь цей час він думає, що він великий Ніцше.

Бо на четвертий день я почав нудитися

і записав у своєму щоденнику з подивом,

"Вже набридло?"

Хоч і гарні слова Емерсона

проганяли з мене це відчуття

тим, що він розповідає у одній з цих червоних книжечок у шкіряній палітурці,

як почувався вільним і веселим,

коли вкладав душу у свою роботу

і робив усе можливе.

Але я почав божеволіти уже через три тижні.

Всередині

я почувався цілком позбавленим будь яких внутрішніх механізмів самозахисту,

як і думок про життя чи медитацій під деревами

і всього важливого, і решти лайна.

Що я маю? Брати нікчемні приладдя і готувати вечерю

чи питати в себе: "Що ж мені робити далі? Рубати дерево?"

Я почуваюся приреченим,

це жахливе усвідомлення того, що я обманював себе усе життя,

думаючи, що те щось важливе буде попереду, що шоу маст гоу он,

Та насправді я лише хворий клоун,

позбавлений будь-якого здорового глузду,

живого зусилля полегшити душу

у цьому жахливому, зловісному стані смертельної безнадії.

Ненавиджу писати.

Усі мої трюки викриті, навіть усвідомлення того,

що вони викриті, якась нісенітниця.

Море, здається, кричить до мене

"Іди за своєю пристрастю. Не сиди тут.

"Чому не жити заради втіхи, кохання

"чи якоїсь дівчини біля домашнього вогнища?

Чому не йти до того, що прагнеш, і сміятися?"

Але я втікаю геть від того узбережжя

і не повертаюся

не здобувши те таємне знання,

почуваючись дурнем вже тому, що прислухавсь до нього.

У моря є свої хвилі.

У людини є домашнє вогнище, трикрапка.

Час рушати.

Мене так жахає йодовий подих моря

і нудьга цієї хижі.

Мені обридла їжа, хочеться мармеладу.

Хочеться мармеладу після всього цього жирного бекону й кукурудзяного борошна.

Кожному самітнику в лісі треба мармелад чи Кока-Кола, чи щось таке.

Але перед тим як піти, я усвідомлюю, що це не моя хижа.

Настає другий приплив божевілля.

Я не маю права ховати отруту для пацюків Ферлінгетті,

як я робив, натомість годуючи мишу,

тому я, як вдячний гість у чужій хижі,

відкриваю отруту для пацюків,

але досягаю компромісу, просто лишивши її на верхній полиці.

Я тікаю, підтанцьовуючи, як дурень

з рюкзаком за спиною, провівши тут тільки три тижні,

хоча насправді три чи чотири дні нудьги.

Я пожадливо втікаю назад у місто.

Думаю, вдасться виїхати з Монтерей досить легко,

потім до ночі зможу сісти на автобус до Фриско,

щоб потім впиватися і горланити з друзяками.

Здається, Лу Велч уже мав би повернутися,

Ніл Кесіді буде готовий погуляти,

будуть дівчата і такий-то такий-то,

і я зовсім забуду три попередніх тижні,

які я провів у вигнанні від кошмарів міста.

Це уперше за кілька років я їду автостопом,

і невдовзі я помічаю, що в Америці багато змінилося.

Чорта з два тебе хтось підвезе на дурняк,

особливо на цій дорозі, де багато туристів,

на узбережній магістралі, де немає вантажівок.

Але туристи, благослови їх Боже,

врешті, вони ж не знають,

що я просто весело вештаюся із своїм рюкзаком,

тому їдуть далі, не зупиняючись.

Якщо припиниш посміхатися,

як далі жити?

Ми збиралися тебе навідати на цих вихідних.

Треба було зачекати. Писала твоя мама.

Казала, що помер твій кіт.

Піду принесу листа.

Мої стосунки з котами завжди були дивними.

Я завжди якось психологічно поєднував котів

із моїм мертвим братом Жераром,

який навчив мене любити котів, коли мені було три чи чотири роки,

і ми часто лежали на підлозі на животі

і дивилися, як вони п'ють молоко.

Для більшості людей смерть кота малозначима,

але для мене... чесно і щиро...

це як смерть мого малого брата.

Якого біса?

Нащо турбувати дорослих людей, причому поетів,

своїми проблемами?

Може, тобі варто повернутися в ту хижу

ще на кілька тижнів, га?

Чи ти знову хочеш напитися?

Так, хочу напитися.

То, може тобі краще скоріше повернутися, га?

Добре, Лоррі.

Ти щось написав?

Може, підемо вип'ємо?

Це тільки кіт.

Я знаю, він багато для тебе значив.

Знаєш, таке життя.

Знаєш, недавно біля книгарні City Lights,

якраз перед нею, стояв чоловік

і грюкав відбійним молотком дуже голосно.

"Та-та-та". Прямо на вулиці.

І якийсь психопат висовується з вікна

і каже: "Коли ви вже припините

весь цей гуркіт?"

І чувак піднімає голову й каже:

"Хлопче, це ти психопат. Не я".

Ти це написав?

Ні, я... я прочитав це в газеті.

Це написав Герб Каен.

За Тайка.

Піду подзвоню Лу.

Так, Лу, це Філ.

Послухай, я з Джеком в барі.

Може, підійдеш?

Друзяка Джек!

Привіт, друзяко. Привіт.

Не став менше пити?

П'ємо. Усе по-старому.

Можна мені того, що і йому?

Гей, постав платівку, чи що.

Гаразд.

Хто це?

Його звуть Пол Сміт.

Здається, він трохи тебе боїться.

Страх знаменитостей.

Так, очевидно.