The Stranger (Lo straniero) (Lo straniero)

Зайдіть.

Сядьте.

Артур Мерсо. Житель Алжиру. Народився у 1903. Рід зайнятості - експедитор.

Ви домовилися із адвокатом?

Ні, думаю у моєму випадку у цьому немає необхідності.

Але чому ні?

Думаю, мій захист досить простий.

- Куди? - Маренго.

СТОРОННІЙ

Сьогодні померла мама.

Або учора. Я не впевнений.

У телеграмі з притулку написали: "Ваша мати померла. Похорон завтра. Глибокі співчуття".

Будинок для престарілих за 50 миль від Алжиру.

О другій я сів на автобус.

Було дуже жарко.

Я заснув.

- Мадам Мерсо? - Так.

Ви хочете побачити маму зараз же?

Спочатку директор хотів би вас побачити.

Мусимо її швидко поховати: зараз так спекотно.

Ви ж знаєте, тут усе проходить швидко, навіть похорони.

Це, звичайно, жахливо. Нічого хорошого.

Та ні, все нормально. Це цікаво.

Мадам Мерсо стала частиною нашої сім'ї три роки тому.

Ви у неї один?

Я небагато заробляю на своїй посаді. Це має бути десь у вас записано.

Не треба ніяких пояснень, дорогенький.

Думаю, ви хочете зараз попрощатися.

Тіло віднесуть у морг, щоб не засмучувати інших.

- Гастон, ви б не могли потурбуватися про пана Мерсо? - Так, звичайно.

Я розумію. Ви не могли про неї піклуватися.

Їй потрібна була доглядальниця, а цього не могли собі дозволити.

- У будь-якому разі ваша мати була тут значно щасливішою. - Маєте рацію.

Нам більше не було про що говорити.

А потім для неї стало нестерпним залишатися щодня самій удома.

Ах, пане, ось де ви.

Віко труни уже поклали, але я зніму, щоб ви могли подивитися.

- Ви не хочете? - Ні.

- Чому? - Немає значення.

Я знаю, що ви маєте на увазі.

Чому б вам не сісти?

Пухлина. У неї була пухлина.

Можете повечеряти, якщо хочете.

Дякую. Я не дуже голодний.

- Може, вам принести чашечку кави з молоком? - Так, не відмовлюся.

Я залишу вас ненадовго на самоті.

Ніч прийшла дуже швидко.

Тіні стали глибокими, аж чорними.

Знаєш, увечері друзі твоєї матері прийдуть пом'янути.

Так звичайно. Сходжу принесу стільці.

І чорну каву.

- Як довго ви тут живете? - П'ять років.

Сигарету?

- Ви не могли б вимкнути лампу? - Це неможливо, вони послідовно з'єднані.

Усе або нічого.

Та жінка сьогодні весь день плаче.

Вона була подругою вашої матері. Тепер вона зовсім самотня.

Як правило, ми не дозволяємо жителям притулку ходити на похорони для їх блага,

але я зробив виняток для друга вашої матері, Томаса Переза.

Це взагалі-то дуже зворушлива історія. Пан Перез і ваша мати стали майже нерозлучними.

Інші старі почали його дражнити, що у нього є наречена.

Її смерть дуже його засмутила.

- Жахливо жарко. - Що?

- Кажу, спекотно. - Ага.

- То ваша мати там? - Так.

Вона була старою, еге?

Досить старою.

Я добре запам'ятаю цей день.

Криваво-червона земля на материній домовині.

Томас Перез розсипається, як зламана маріонетка.

І яскраво-червоні герані на могилах кладовища.

Не думала, що тут зустрінемося.

- Марі. - Сто років тебе не бачила.

- Досі працюєш експедитором? - Так.

Де ти зараз працюєш?

Там же, де і працювала після того, як пішла з вашої компанії.

Шкода, що ти не залишилася з нами.

Зачекай, я допоможу.

Це був тихий день.

Ми лягли, і я поклав голову на її живіт.

Вона ніби не заперечувала.

Тому голову я не прибирав.

Небо наповнило мої очі блакиттю і золотом.

Я відчував, як ніжно піднімається і опускається живіт Марі під моєю головою.

Ми лежали досить довго.

Ну, що скажеш? Підеш зі мною в кіно?

Подивимося фільм із Фернанделем?

У тебе траур?

За матір'ю.

Коли вона померла?

Учора.

Пам'ятаю, що у неділю.

Не люблю неділь.

Був ще один ясний день, вулиці мерехтіли від спеки.

Людей було зовсім мало, і всі вони кудись поспішали.

Мені спало на думку, що якби це сталося іншої неділі -

похорони матері - то на завтра я, як завжди, б ішов на роботу,

і нічого не змінилося б.

- Доброго ранку. - Доброго ранку.

Сідайте.

- Мерсо, ви почуваєтеся нормально? - Так, дякую.

- Не надто втомлені? - Ні, ні.

- Було печально почути цю новину. - Дякую за співчуття.

Скажіть мені, Мерсо, скільки років було вашій матері?

- За шістдесят. - Ага. Досить стара.

- Еммануель. - Так?

Швидше, ходімо!

Селесте, ми тут.

- Як ти, Мерсо? - Добре, але помираю з голоду.

Сідай, приготую, як завжди, а ти розслабся.

Що будете замовляти?

Холодні закуски, біфштекс, рокфор і каву.

Ось, будь ласка.

Доброго вечора, пане. Як поживаєте?

- Брудний бродяга, хай тобі чорт. - Він зробив щось погане?

Завжди плутаєтсья під ногами, будь він проклятий.

Ходімо.

Як він поводиться із тим собакою!

- Це ж жахливо? - Ні.

Агов, у мене є хороше вино.

Як щодо того, щоб поїсти зі мною?

Добре, дякую.

Я вже казав про свою знайому, колишню коханку?

Про того чоловіка, якого я побив?

То був брат тієї дами.

Я знаю, що сусіди кажуть, що я заробляю на життя звідництвом,

але це підла брехня, я працюю на складі, от і все.

Але все-таки про цю жінку.

Я знімав для неї житло, ще й грошей давав на їжу,

ну, і всякі там подарунки. Цього предостатньо для жінки.

Але мадам сказала, що я скупий, і що того, що даю, не вистачає, щоб зводити кінці з кінцями.

Послухай, кажу я, чому б тобі не працювати кілька годин на тиждень, щоб якось мені допомогти?

Ні, - каже вона. От тоді я почав здогадуватися, що щось не так.

Одного дня я знайшов лотерейний квиток у її записнику.

А вона не сказала мені, звідки у неї на нього гроші.

Іншого разу я побачив закладну квитанцію: вона заклала два браслети.

Стежиш за думкою?

Який чорт дав їй ці браслети?

Я не давав. Це був хтось інший.

Тому я побив її і викинув геть.

Добряче на неї накричав.

Сказав, що усе чого вона хоче, це стрибати у ліжко.

Але це не все, Мерсо.

Сказав, що вона, ще пошкодує, ні з ким їй не буде так добре, як зі мною.

Було, звичайно, що я її бив, але це тільки щоб пофліртувати.

Вона скаржилася, трохи верещала, але все закінчувалося у ліжку.

- Ні, дякую. - Трохи.

Але тепер з нею все скінчено. Сучку треба покарати.

Послухай, мені треба порада.

Спочатку я думав покликати її в готель, викликати поліцію, щоб її арештували як повію.

Потім я спитав друзів із роботи.

Але вони запропонували зробити їй дитину, чого не було у мене на думці.

Тому я вирішив спитати у тебе, Мерсо.

Ну, я не впевнений, але це цікава історія.

Вона ж брехала мені? Невже я не правий, що вона мене обманювала?

Ну, думаю, брехала.

От послухай, що я задумав.

Я пошлю листа тій дамі, листа від серця, ну, ти розумієш?

Але водночас досить сухого, щоб вона пошкодувала.

Як тільки вона тут з'явиться, я затягну її у ліжко.

Я не хочу втрачати шансу потрахатися, розумієш?

Але як тільки ми закінчимо, я викину її геть і добряче плюну в її писок.

Що ти думаєш?

Ну, я думаю, вона отримає, що заслужила.

Отож. Проблема в тому, що хоч я і знаю, що сказати, я не вмію писати листи.

От я і надіявся, що ти мені допоможеш.

Ти не проти написати сьогодні?

Ні.

Я знаю, що ти справжній поет.

Її звуть Ясміна.

- Арабка? - Так.

Через кілька днів Марі зайшла, щоб забрати мене із контори.

Ми довго гуляли містом уздовж людних бульварів.

Жінки були засмаглі і гарні. Я запитав у Марі, чи не думає вона так.

Вона відповіла, що так, і що знає, що я маю на увазі.

Хочеш зі мною одружитися?

Мені байдуже.

Але якщо ти справді хочеш, то давай.

Ти мене любиш?

Ні, не думаю.

Але якщо хочеш, ми одружимося.

Я думаю, одруження серйозна річ.

Ні.

Потім вона сказала, що я якийсь дивний і що любить мене за те, що я дивний,

але одного дня може зненавидіти мене з тієї ж причини.

Після того нам раптом дуже захотілося повернутися у мою квартиру,

у ліжко.

Я не зачиняв вікна,

і прохолодне нічне повітря пестило наші тіла.

Не зачиняй двері, хай зайде трохи свіжого повітря, добре?

Глянь, що я одягаю... От що б ти хотів?

Ах, чудово.

- Виродок! Паршивий йолоп! - Що це?

Це триває майже вісім років.

У собаки якась хвороба шкіри, він майже лисий і вкритий коростою.

А старий виглядає майже як собака.

А найкумедніше, що собака навчився ходити так, як старий.

Вони як близнята, але на диво не можуть терпіти одне одного.

Ти мене любиш?

Це нічого не означає.